Якщо дивитися з практичного боку, то я впевнена, що ніякий дбайливий господар не буде сіяти насінинки, від яких він очікує врожаю, в непідготовлений грунт, тим більше не розсипле їх при дорозі чи серед каміння... В притчі про Сівача є такий парадокс, що зерна, які щедро сіє Сівач, падають і біля дороги, і на кам’янистий грунт, і між терни та бур’яни. Чи Він знає, куди потрапляють Його насінинки? Знає! І продовжує сіяти... Я вбачаю у цьому Боже довготерпіння та милість, Божу любов і вірність. У процесі сіяння є ще один дуже важливий момент: щоб посіяти в землю насіння, треба бути поряд із цією ділянкою землі. Не можливо, засіваючи з величезної відстані, знати, куди падають насінинки. Отже, Сівачем Сам проходить біля дороги, біля кам’янистого грунту, біля землі з тернями та бур’янами, біля доброї землі. Це зустрічі з Сівачем!
Я згадую про мої зустрічі з Сівачем і дякую від усього серця за Його довготерпіння до мене, за Його милість і любов.
(60-ті роки) Мій тато був «твердим» комуністом. Коли бабуся хотіла взяти мене до церкви, він категорично заборонив їй це. Вона потайки розповідала мені про Вавилонську вежу, про вогняну колісницю Іллі, про народження Ісуса Христа. Дивним чином ці спогади залишились в моїй пам’яті. Сівач сіяв слово...
(70-ті роки) Але шкільне виховання в дусі атеїзму та матеріалізму зробило в моїй душі свою справу. Вже з третього класу я з презирством ставилась до будь-яких проявів віри в Бога і не тільки стосовно бабусі, а й інших людей. Мені подобались антирелігійні книжечки, в яких писалися всілякі нісенітниці про секти та віру в Бога. «Безумець сказав у серці своєму: Бога нема».
(80-ті роки) Під час навчання в інституті була парадоксальна ситуація. Викладач наукового атеїзму дуже спокійно, без зайвих емоцій і без ніякого позитиву чи негативу розказує про світові релігії. В мені з’являється страх: якщо Бог справді є, то Він мене покарає за те, що я в Нього не вірю...
(1980 рік) Одна людина, яка на той час мала на мене дуже великий вплив, запросила мене піти разом з нею в молитовний будинок. Знаючи про справжні наміри цієї людини (лукаві наміри), я згодилась, вбачаючи в цьому таку-собі «пригоду». Хоча я дещо побоювалась, згадуючи прочитане в дитинстві про секти, але таки пішла. Людина, з якою я прийшла, впевнено грала роль «постійного прихожанина». Я стояла в кінці невеликої зали і відчувала себе дуже незручно. Мені здавалось, що всі знають про мій обман. Було дуже соромно. Пам’ятаю, що мені сподобалися пісні, але слів я не запам’ятала. Пам’ятаю, що мене зачіпали слова проповідника, але потім я нічого не могла згадати... «До кожного, хто слухає слово про Царство, але не розуміє, приходить лукавий, і краде посіяне в серці його» ( Матвія 13:19). Коли ця людина запропонувала мені піти на зібрання ще раз, я згодилась навіть з радістю. Страху вже не було, а якесь трепетне очікування... Але знову я почувалася дуже незручно, так ніби мене піймали «на гарячому». Тому, коли служіння закінчилося, я поспішила вийти надвір, побоюючись, що хтось з віруючих до мене заговорить і я не втримаюся, і почну розказувати чого і з ким насправді я сюди прийшла. З сумом я усвідомила, що знов нічого не зрозуміла і не запам’ятала. В серці було таке відчуття, ніби я доторкнулася до чогось світлого та чистого, але це приносило тривогу і неспокій...
Я спробувала поділитися моїми переживаннями з тією людиною, яка привела мене в молитовний будинок, але вона дуже розгнівалась на мене. «Ти — слабкодуха! Тобі не можна більше туди ходити, бо теж віруючою станеш. От дійсно говорять: релігія — опіум для народу!»
Невдовзі всі мої стосунки з цією людиною розпалися. Сама я ніколи більше не була в тому молитовному будинку, бо він знаходився десь на околицях Києва. Як туди їхати, я не пам’ятала.
В 1982 році зустрілася зі своїм чоловіком. Сім’я, діти, звичайні сімейні турботи. Була щасливою і нещасливою... Мої мрії про велику родину здійснилися, бо вже мала чотирьох діток. Але часто серед великої родини відчувала себе дуже одинокою і самотньою.
Вже маючи в собі впевненість, що Бог є, — сама ніколи до Нього не зверталася. Але мене зацікавлювало все, що стосувалося Бога. Передачі по радіо, перші християнські мультфільми, випадкові розмови людей... І знову Сівач сіяв слово.
(Серпень 1990 року.) Я була змушена згодитись на операцію. В мені вже не було самовпевненості і самозадоволеності. Тривожилася за діток, бо найменшій було лиш 2 рочки... Я стояла перед операцією в коридорі, і була якась затримка. Хоча мені вкололи заспокійливі (все, що потрібно було), але мене від страху колотило так, що аж зуби цокотіли і трусилися ноги. І тоді я вперше в своєму житті помолилася двома простими словами: "БОЖЕ, ПОМОЖИ!!!" В одну мить страх кудись подівся, зуби перестали цокотіти, просто прийшов спокій!!! Я пам’ятаю, що цей спокій прийшов із середини і ніби огорнув мене. Це було дуже дивно. Почалася операція. Мені дали наркоз і я відчула, що падаю вниз у страшну безодню. Але враз це жахливе падіння припинилося, так, ніби мене підхопили чиїсь руки... Коли після операції я прийшла до тями, найперше, що я усвідомила: Бог відповів на мою першу недолугу молитву. «Боже, чому ж Ти, такий Великий, Всемогутній і Страшний відповів мені? Я так хочу більше дізнатися про Тебе...» І знову було диво. Я побачила, що на тумбочці біля мого ліжка лежить книжечка «Євангеліє від Матвія», така, як дитячі комікси. Цю книжку принесли для моєї сусідки по палаті. Словами важко вимовити, як мені захотілося її прочитати. Як спраглий хоче напитися, як голодний — шматочок хліба... Я півдня дивилась на цю книжечку, як на велику дорогоцінність, не зважуючись запитати, чи можна хоч трошки почитати. Але коли таки я спитала, то на моє велике здивування сусідка лиш махнула рукою: «та бери читай, мені воно не треба, нічого там цікавого нема...» Читала, думала, дивувалася, бо де-які місця здавалися такими знайомими і навіть дуже близькими. Як тільки змогла ходити, виходила на подвір’я лікарні. Думала над прочитаним. Найбільше мене вразила притча про Сівача. Молилася: «Боже, будь ласка допоможи мені, щоб моє серце було не про дорозі, не в каміннях та бур’янах, а щоб воно могло принести врожай, якщо не в сто крат, якщо не в шістдесят крат, то хоч би в тридцять...» З’явилось величезне бажання жити і одужувала я швидко...
Потім ще було багато зустрічей з моїм дорогим Сівачем! Але тільки в 2003 році я зустрілася з Ним, як зі своїм Спасителем і Господом.
Посів
Читаю я Слово. Рядок за рядком.
До Бога дорогу шукаю.
У Вічну країну, де Світло і Мир,
Де горя й неправди немає.
І Слово Твоє оживає в мені.
Я прагну любові й спасіння.
Я бачу: ступає Сівач по стерні
І сіє зернятка нетлінні.
Де серце моє? При дорозі воно?
Птахи на зерно налетіли...
Як ляже між камінь відбірне зерно,
Піднявшись, засохне без віри.
Як падає зЕрня між терня бажань —
У клопотах глушиться Слово.
Благаю, Господь, щоб в горнилі страждань
Було моє серце готове,
Як добра земля для посіву Твого,
Що родить врожай своєчасно.
Я Слово люблю й зберігаю його,
Щоб плід принести Тобі рясно!
Левицька Галина,
Україна
Вірші й прозу писала з дитинства. У вирі життя і турбот моя квітка зів'яла, засохла... В 2003 році я зустріла Ісуса. Я дякую Богові, що Він не раз провів мене долиною смертною і дав нове життя. Дух Святий дає мені натхнення любити, радіти, писати...
Вийшла з друку моя перша книжечка з дитячими християнськими оповіданнями. Українською мовою. Повнокольорова. Замовити можна за тел. 0972665447 Моя сторінка в фейсбуці:
https://www.facebook.com/profile.php?id=100001665337155
Дорогие читатели! Не скупитесь на ваши отзывы,
замечания, рецензии, пожелания авторам. И не забудьте дать
оценку произведению, которое вы прочитали - это помогает авторам
совершенствовать свои творческие способности
Покрытые Его благодатью? - Наталия Минаева Да благословит вас Бог!
А это из проповеди К.Кульман
Вам не помогут ни Бог, ни люди, если вы уйдете в себя и будете думать только о себе. Ни лекарства, ни мои советы, ни проповеди, ни ваши знания не смогут вам помочь, пока вы сами не предпримете определенные действия. Пока вы остаетесь в своем замкнутом мирке, вам не помогут ни люди, ни Бог. Поэтому, чтобы вам не пропасть окончательно, выйдите из заточения, в которое сами себя поместили. Выберитесь из темницы собственного эгоизма, иначе никогда не увидите победы.
Я поняла, что легкие победы — это дешевые победы. Лишь за трудную победу стоит сражаться. И порой это сражение становится жаркой и жестокой схваткой. Зато именно такая победа будет иметь наибольшую ценность. Я знаю об этом из личного опыта. В пути мои ноги спотыкались о камни, и это закаляло меня. Трудности и испытания, которые одолевали меня, когда я чувствовала себя полностью раздавленной и захлестнутой бушующими волнами проблем, были моей Гефсиманией, благодаря которой во мне формировался мужественный характер и доверие Богу. А за победу, достающуюся дешево, не стоит и сражаться. В самый трудный час, в самом глубоком подземелье Господь может и хочет даровать благодать и победу.
Давайте немного поразмышляем вместе. Знаете ли вы, что Мильтон написал «Потерянный рай», когда был слеп? Он не позволил недугу украсть у него победу. Другой человек, сломав ногу, был прикован к постели. Однажды, лежа в кровати и рассматривая обои, он решил попробовать себя в качестве художника и впоследствии очень в этом преуспел. Он тоже обрел благодать в свой самый трудный час. Эти два человека могли потерпеть неудачу, проходя через трудности, но все же одержали победу.
Один поэт на первом же своем выступлении был осмеян публикой. Этот провал был особенно мучителен для него. Но вместо того, чтобы сдаться, он отправился домой и написал величайшую поэму о том, как принять вызов и жить, побеждая. Эта поэма привлекла внимание другого человека, лежащего в больнице. Он потерял обе ноги и обе руки. Он был настолько взволнован, что впоследствии стал известным оратором. Все эти люди нашли благодать даже в тесном подземелье обстоятельств.
Как-то я услышала о женщине-враче, ноги которой в детстве были парализованы в результате серьезной болезни. Когда она подала заявление о зачислении в один из американских медицинских университетов, ей отказали, сказав, что в таком состоянии она никогда не сможет заниматься медициной. Опустила ли она руки? Нет! У нее были все причины это сделать — сломаться и разочароваться в жизни. Но она поехала в Китай и получила медицинскую степень там. Более того, она была признана лучшей студенткой курса. Не остановившись на достигнутом, она вернулась в университет, где ей ранее отказали в зачислении, и сдала там государственный экзамен. Сейчас она является практикующим врачом в одном из медицинских учреждений для детей-инвалидов и работает, сидя в своем кресле-каталке.
Чудо начинается изнутри, а не снаружи. Легкие победы— дешевые победы. Бороться стоит лишь за те, которые достаются с большим трудом. Тропа из розы лепестков—удел трусливых слабаков, отважных дух всегда силен, чтоб одолеть тернистый склон.
